Ми отримали цю історію від нашого колеги.
Вона не зовсім про «Догляд.Україна», проте говорить про те, що ми всі відчуваємо щодня. І саме тому ми хочемо поділитися нею з вами.

Мені вже за шістдесят, мабуть тому добрі люди з Догляд.Україна попросили іноді допомагати їм у роботі – я можу спокійно їздити повз усі перевірки.

Дача
Я живу на дачі. Спершу це було рішення «бо так зручно»: працюю віддалено, інтернет є, а дихати легше, ніж у місті. Потім зрозумів — це не просто зручність. Це життя.
Тут велика собака має простір для своїх маршрутів, а кішка — нескінченні кущі для своїх пригод. Тут їхні очі світяться зовсім по-іншому, ніж у квартирі. І я спокійніший, коли бачу їх такими.
А ще тут є сусіди. За роки вони стали більше, ніж просто сусіди. Це вже майже родина: з їхніми історіями, традиціями, дрібними сварками й обов’язковими обмінами — то яблука, то поради, то допомога. У цьому є щось справжнє, чого в місті вже давно не вистачає.
Іноді думаю: я ніби живу на острові серед свого озера й лісу, але з мостом до міста. Міст можна перетнути будь-коли, але назад завжди хочеться повернутися сюди.

Київ. День і ніч
Але раз-двічі на тиждень я лишаю цей спокій і їду до міста. У справах. Своїх та Догляд.Україна. І щоб зустрітися з друзями, яких за цим дачним ритмом бракує. Колись я любив ці поїздки, а сьогодні... Сьогодні було по-іншому. Важко. Не знаю, чому саме сьогодні. Може, тому що цей тягар накопичувався, як снігова куля, і саме сьогодні розбився на мільйон гострих уламків.
Київ зустрів мене сонцем і повними вулицями. Поділ, Осокорки, Позняки... Місто, яке я знаю і люблю кожним серцем. Стільки людей. Гарних, спокійних, ввічливих. На кожному кроці – кав'ярні, з яких доноситься запах свіжої кави.
Я проходив повз дитячий садок. На майданчику, що повний сміху та галасу, гралися діти. Їхні голоси, дзвінкі й безтурботні, наповнили серце якимось щастям. Повсюди мами з колясками. Татусі. Водії на дорогах, що рухаються спокійно і чемно.
І раптом, як холодний душ, думка: увечері, вночі, а іноді й вдень, усі ці люди змушені ховатися від обстрілів.
Ось ці мами, що безтурботно гуляють зі своїми малюками. Ці водії. Ці працівники, що поспішають по своїх справах. Навіть на четвертий рік війни я не можу звикнути до цього кошмару. Хоча, здається, звикаєш до одного: не треба шукати логіку в діях росіян. Її немає. Ні Орвелл, ні інші творці не могли передбачити такого сюрреалізму.
Мене лякає мій власний спокій. Той, що змушує грати в рулетку щоночі, розраховуючи теорію ймовірності. Але я не за себе боюся. Я просто не можу зрозуміти, що думають про це мами та татусі, які гуляють зі своїми дітьми. Це жах.

Коридор
Ми домовилися зустрітися по роботі. Давня колега, з якою колись разом ділили проєкти й життя. Я чекав на звичайну розмову — документи, плани, кілька жартів про минуле. Але коли вона увійшла, стало не до жартів: шийнний корсет, великий синяк на лобі.
Вона тихо пояснила: дванадцять днів тому її квартира опинилася в епіцентрі вибухової хвилі. Вночі донька з-за кордону телефонувала знову й знову, просила піти спати у коридор. Лише після п’ятого дзвінка вона піддалася. І це врятувало їй життя. Бо її ліжко зранку вже було всіяне пилом і друзками скла, яке розсипалося не уламками, а гострим мілким пилом, що забив усе навколо.
Її відкинуло до стіни, і від того — струс мозку, травма шиї. Але швидка приїхала швидко, служби відпрацювали професійно. Вона говорила про них з такою вдячністю, ніби про близьких друзів.
Та найбільше вразило її не це. Повернувшись додому, вона побачила двір свого будинку: без вікон, без фасаду, але з цілим палаточним містечком. Волонтери вже там. Вони ходили по квартирах, допомагали людям прибрати уламки, закривали діри плівкою чи ДСП. Сусіди ще не встигли оговтатися, а допомога вже була поруч.
Вона розповідала про все це без пафосу, спокійно, як про звичайні буденні речі. І саме в цій спокійності відчувалася вся глибина трагедії й водночас сила людей, які тримають Київ — і себе — на ногах.

Мені важко їздити до Києва. Важко морально, бо переживаю за це місце. За цих мам, за цих татусів, за цих дітей. У мене є офіційно зареєстрована зброя, я освоюю сучасні оборонні технології після 40 років військової служби. Я залишуся тут. Я нікуди не поїду. Я цих мам із дітьми не покину.