Ірина з Глухова ніколи не планувала жити за кордоном. У Британію вона виїхала лише тому, що доньці лишався останній рік у школі, а постійні тривоги і вибухи в Україні розривали навчальний рік на шматки. «Хай хоч цей рік мине спокійно», — сказала собі, пакуючи валізу і ховаючи в кишеню сімейні фото.
Серце, попри відстань, залишилося вдома. Батьки Ірини вперто трималися за дачу під Києвом: невеликий будинок із синіми віконницями, стара груша біля хвіртки, грядки з кропом і квасолею, піч, що пахла димом і хлібом. «Тут наше життя, — повторював батько Микола. —
пеларгоній. Поїдемо — ніби все кинули». Мама Ганна усміхалася втомлено і переставляла горщики з пеларгоніями, ніби перегортала календар.
Ірина телефонувала щовечора, але тривога не відпускала. Вона шукала спосіб бути корисною на відстані й натрапила на «Догляд.Україна». Довго перевіряла відгуки, перечитувала умови й нарешті лишила заявку: невелика газова плитка замість тієї зовсім старої, що димить, продукти, ліки, і — якщо можна — два грошика  рожевих пеларгоній.
У п’ятницю біля воріт загуркотіла машина з логотипом сервісу. З неї вийшла жінка з теплою усмішкою, чемно привіталась і занесла в дім пакунки. На столі лежали старі газети, розкрита коробочка з насінням огірків і чашка з недопитим чаєм.
Ганна витерла руки об фартух, торкнулася листків пеларгонії і прошепотіла: «Іринині…» Микола, зворушено кашлянувши, сказав: «Ходімо, покажу, як вродила груша. Якби Іра тут була, вона б спершу пішла в сад».
Фотозвіт надійшов увечері. Плитка встановлена, ліки віднесені в шафку, на підвіконні — квіти. «Усе передали. Батьки усміхались», — написала координаторка. Ірина перечитувала повідомлення, ніби листа з дому, а потім відповіла: «Дякую. Здається, я обійняла маму через тисячу кілометрів».
Вона поставила чайник у своїй британській кухні, відчинила вікно, і їй здалося, що від саду долинає той самий, давній, домашній запах диму й яблук.
Це був не кінець тривог, але з’явився маленький простір спокою — рівно стільки, скільки вміщається в одному горщику пеларгоній.
Наступного ранку батько подзвонив сам: розповів, як плитка «шкварчить рівно», а мати перенесла пеларгонію на світліше підвіконня.
«Не хвилюйся, дитино, ми впораємось», — сказав він. Ірина усміхнулася: тепер у їхніх ранках з’явився простий ритуал — дзвінок, чай і спокій…