Підкинута за ворота

Мене звати Даша. Гарне ім’я, правда? Його мені дала господиня, бо каже: «дачна душа — Даша», та й скоротила. Але насправді моє життя почалося зовсім не романтично.
Минулої зими мене просто підкинули за ворота. Маленький клубочок шерсті навіть без картонної коробки - взагалі без «приданого». Я була така крихітна, що світ здавався холодним і величезним. Господиня й досі згадує цю історію з тремтінням у голосі: «Я знайшла її замерзлу і голодну». А я пам’ятаю тільки одне - тепло: тарілку молока, ногу, об яку можна було потертися, і голос, який вперше вимовив слово «Даша».
Але першою мене знайшла зовсім не господиня. То була Дея -  собака породи «Польська підгалянська вівчарка» (через два місяці я запам’ятала цю назву), велика кришталево-біла красуня, схожа на снігову хмару. Вона підійшла до мене, понюхала, торкнулась обережно лапою й почала облизувати, ніби я її власне цуценя. Господарі стояли в шоці: «Дея взяла за доньку кішку?!» Але вона вирішила по-своєму: прийняла мене й виховувала, як могла, зі своєю собачою серйозністю й любов’ю. І саме завдяки їй я вижила в ті перші дні.
Хто каже, що кішки не пам’ятають болю - помиляється. Пам’ять у нас інша: тонка, як шерсть на вусі, але глибока. Я пам’ятаю запах снігу, холод металевих воріт і потім - запах свіжої печі, теплих рук і лапи моєї «мами-Деї». Люди, які мене врятували, ростили мене з усією любов’ю, наче я була головною в їхньому дворі: вони саджали квіти, косили газон, а я велично лежала поруч і стежила за порядком, уявляючи, як ганяю горобців.

Дачне літо

А потім усе змінилося різко й неочікувано. Старша донька господарів, яка вчилася в університеті в Німеччині, захворіла. Телефонний дзвінок - і вже за кілька днів родина збирала валізи, папери, гроші, щоб бути поруч із нею. Часу на довгі збори не було: треба було їхати терміново.
З Деєю все вийшло просто: у неї давно були всі потрібні документи, вона вже не раз їздила з хазяями за кордон. Біла велика красуня-собака спокійно зайняла своє місце в машині, і всі знали - для неї подорож не вперше.
А от я… Я лишилася. У мене не було паспорта, чіпа, довідок - нічого з того, що вимагають, аби виїхати за кордон – виїзд за думкою хазяїв не планувався… Господиня обіймала мене й повторювала: «Ми повернемося восени». Я притискалася до її рук і намагалася повірити. Але знала: щось у житті змінилося надовго.
Залишили мене тоді на добру сусідку - Алу. О, ця Ала! Вона була мов годинник: щоранку «киць-киць» і миска повна. Я прилаштувалася: іноді думаю, що Ала - моя друга мама.
Вона знає всі мої слабкості: коли називає мене «курочка», я одразу розтану, навіть якщо щойно робила вигляд серйозної мисливиці. А коли кладе ковдру під грушею — то вже справжній котячий курорт.
Літо пахло її пирогами й кавою, а ще сміхом онуків, які приїжджали до бабусі. Я вдавала, що сплю, але насправді підслуховувала їхні розмови — кішці теж цікаво знати новини!

Осінні клопоти

А восени Ала почала говорити, що незабаром мусить їхати до Києва: онучка йде до школи, треба приглядати. «Дашо, пробач», - казала вона, гладячи мені голову. Я дивилася їй у вічі й розуміла: онучка важливіша. І що я скажу? «Залишайся, бабусю»? Я кішка - розумію більше нюансів, ніж здається.
А з господарями теж новина: вони не зможуть повернутися восени. Проблеми, через які різко виїхали влітку, так і не вирішилися. І замість «побачимося скоро» все більше звучало оте гірке «тримайся, Дашо». Я розуміла, що навіть найзатишніший сад може стати холодним, якщо в ньому нікому чекати
Моя тепла картинка сім’ї здавалася далекою. І тоді, коли думка про холодну дачу і замерзлі труби нахлинула сильніше за всі інші думки, люди почали говорити про практичні речі: «труби зливати», «компресор», «газон під листям». Я, як кішка, не дуже розуміюся на системах опалення, але знаю: коли вода в трубах замерзає - людям холодно. І мені теж не хочеться зимувати в самотності.
Якось уночі господиня надіслала Алі моє улюблене фото - я під грушою, у тіні, де завжди любила дрімати. А поряд коротке повідомлення: «Ми знайшли людей, які допоможуть і з дачею, і з Дашею». Я тоді солодко спала, але щось усередині прокинулося й замуркотіло ще дужче - ніби серце підказало: все буде добре.

Новий дім

Перші нові люди з’явилися не одразу. Вони довго сперечалися між собою, дзвонили господарям у Німеччину, щось шукали в інтернеті. А я сиділа й слухала їхні балачки: немов про міністерську нараду, тільки вирішували - що робити з однією кішкою, яка лишилася сама на дачі.
Рішення було непростим. Варіант «притулок» відкидали знову й знову. «Ні, притулок — не для неї», - сказав один із них, Георгій. І саме він зрештою вирішив: забере мене до себе додому. «Так буде краще, ніж у будь-якому притулку», - сказав він.
І от я опинилася в новому домі. Дея була моєю першою мамою, а тепер у мене є й людські друзі. Там був запах чаю, м’яка ковдра і спокійний голос, який кликав мене на ім’я. Я стала не просто «дачною кішкою», а частиною ще однієї родини. Господарі отримують мої фото, а Дея, дивлячись на них, глибоко зітхає й тихенько підскулює - наче питає: «Коли ми знову будемо всі разом?
 Ала може приїжджати в часи канікул, онучка вчиться, а я, як і раніше, виконую свою головну місію: сидіти на сонечку, ловити мишей і нагадувати людям, що справжня дбайливість - це не папірець, а тепле плече.
А вже згодом я дізналася, що всі ці люди з команди «Догляд.Україна». Але для мене вони - просто добрі серця, які зробили вибір на мою користь.
І якщо хтось запитає, чи треба мені паспорт - я помурчу і скажу: документи - добре, але справжній паспорт для кішки - то людське серце, що не боїться взяти на себе відповідальність.
Бо справжній догляд - це коли тебе пам’ятають, навіть якщо ти колись лежала під воротами. І коли твій дім - це не просто будівля, а люди, які повертаються до тебе очима, фотографіями і частими візитами.